Duszpasterstwo Akademickie

“Нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права”

                                  Мт. 6,3

         Так чинив св. Миколай. Він не чекав, поки до нього прийдуть бідні, а сам шукав нужденних і потребуючих. Тоді намагався залишитися таємним і анонімним доброчинцем.

         Шкода, що на чудотворця з’явилася  пародія - зодягнутий у яскраве вбрання Санта Клаус чи той же ж Дід Мороз та ще й із коліжанкою, щоб було веселіше. Це зовсім не відповідає ідеалу доброчинності, а швидше бізнесу, особливо на Заході. Такі речі походять від браку незнань про життя такої щасливої особи як Святий Чудотворець Миколай.

         У “Житті Святих” читаємо, що св.Миколай у ІV сторіччі був єпископом у місті Мирі (Мала Азія). З давніх оповідань відомо, що він народився у місті Патарі. Батьки, передчасно померши, залишили немалий спадок, який Миколай вирішив передати на  християнські діла. Він таємно підкидає мішечки з грішми потребуючій сім’ї, де батько хотів віддати дочок на злу дорогу заробляння.

         Став єпископом у Мирах і, живши завжди скромно, надалі помножував свою доброчинність. Деякий час йому навіть прийшлось страждати у в’язниці за ревність віри. Помер у Мирі, де над гробом поставили церкву. 1087-го його мощі перевезено до італійського міста Бар.

         Вшановують св. Миколая по всьому світі, звертаються до нього у різних випадках. Допомога і чудеса його  є незліченними. В Україні рідко коли можна побачити іконостас без образу Св’ятого, ім’я Чудотворця можна почути у богослужбах, молитвах, акафістах, стихарах.

         З мощей св. Миколая у м.Барі і досі витікає цілюще миро, а в Украні особливої шани має чудотворна ікона Святого Миколая Мокрого.

 

“...Так важливо, щоб кожен вірив у себе, у свою красу, у свою здатність робити добро.”

                                                        Жан Ванє. Бути людиною.

         “Студенти Любліна - дітям Львова” - так звучало гасло акції греко-католицького Академічного душпастирства нашої  парафії Різдва Пресвятої Богородиці. Молодь відкликнулася і польська, і українська. І кожен з них зміг укріпитися в вірі у внутрішню красу, підтвердити свою здатність зробити справжнє безкорисливе добро, що є так необхідно для сучасної молоді.

         Подарунки від св. Миколая отримали діти з малозабезпечених сімей Львівщини. Акцію у Львові провели християнська органзація “Витанія”, Українська Академія Молоді за благословенням Блаженнішого Патріярха Любомира Гузара.

 

“Кожен маленький жест, який ми робимо з повагою до іншої людини, об’являє їй її цінність.”

                                                        Жан Ванє. Бути людиною.

         Парафіяни мали нагоду проявити повагу один до одного, одночасно відчути свою цінність для інших та ще й зберегти таємничість афери. Повага учасника проявлялася у підготовці презента для випадково вибраної особи з парафії,  а умовою було залишитися невідомим. Цінним себе відчув кожен, отримавши подарунок від невідомого благодійника - св. Миколая. Приємна таємничість огортає  і досі - всі зберегли таємницю “інкогніто”.

 

“Ой хто, хто к ньому прибігає,

На поміч його призиває... ”

 

         На Літургії у неділю, 16 грудня, так усі наполегливо прикликали до Чудотворця, що йому прийшлося на три дні випередити свій прихід до вірних. Це було несамовите враження  - під гучне биття ще юних дзвонів з-поміж іскристих на зимовому сонці кучугур білих снігів вистрибнули жваві коні, запряжені у справжнісінькі святкові сані! “Хоч сани і старі, та коні гнали щосил!” - признався св.Миколай, а щоб утримати мішок повен подарунків, узяв зі собою на допомогу Ангелика.

         Всі дістали привітання від жданого гостя, а особливо парох церкви Різдва Пр. Богородиці о.Стефан з нагоди недавнього захисту докторату; кожен чесно признався, чи був чемним і отримав слова повчання та втіхи. І дорослі, і студенти тішилися подарунками не менше за діточок, хоч їхнім батькам дісталися на випадок їх непослуху різочки.

 

“Наше серце, таке, як воно і є, не потребує ні слави, ні влади, ні успіху, ні почестей; єдина його потреба є любов та єднання з серцями інших людей.”

                                                        Жан Ванє. Бути людиною.

         А всі разом поспішили до місця гуртування  - спільної ватри, тут не обійшлося без допомоги директора Музею культури та побуту в Любліні Мєчислава Ксеняка, який надав таку можливість. Навколо вогнища смажилися студентські ковбаски, а боротися з морозом допомагав гарячий сік. Здавалося, що студенти тішилися більше за дітей від карколомної їзди на санях з гори, і особливо на швидкісних санях, запряжених молодими кіньми. Коло вогнища тепло, смачно і радісно, а навколо - краса зими з морозяним шармом.

                        Навіть не мусив ніхто собі хоч на мить застановитися над духом спільноти, все і так було ясно і виразно - серця об’єдналися у радості, сміху,  народній пісні. Виразно помітною була, як сказав Жан Ваньє,  -  “перша ознака здорової спільноти: вірність та любов до кожної людини”.

        

Радість, яка наповнює серця, або нотатки одного паломника.

Олег Дух

     З 28 грудня 2001 року по 1 січня 2002 року у Будапешті проходила 24 Європейська зустріч молоді, організована братами зі спільноти в Тезе. 70 тисяч молодих людей різних конфесій – римо-католики, протестанти, православні, греко-католики – з цілого нашого континенту зібралися на цьогорічний форум, щоб ще раз засвідчити, що майбутня Європа має бути єдиною та християнською. Понад 20 докторантів нашого Колегіуму також мали змогу бути учасниками цієї зустрічі. А тому хотілося б поділитися з вами своїми пережиттями, яких ми досвідчили в часі цього паломництва.

     Може видатися дивним, чому вжив я це слово – “паломництво”. В голові воно в’яжеться з середньовіччям та мандрівним старцем, який з посохом і торбою на плечах мандрує чи то до Єрусалиму, чи до Сантьяго-де-Компостели, до Києво-Печерського монастиря, чи до Ченстохови. Але суть прощі не полягає у цьому. Піша мандрівка чи переїзд автобусом є лише її зовнішнім виявом. Суть кожного паломництва полягає у двох речах. По-перше, вирушаючи в дорогу, ми маємо відмовитися від певних приємностей – від м’якої постелі, від телевізора чи гарячої кави зранку, а мусимо натягнути наплічник зі спальним мішком і рушити у невідому далечінь. Але водночас, ми маємо залишити вдома, - віддати Богові- наше зло, гріх, непевність, страх, щоб прийняти від нього щось інше – мир, спокій і радість. Ми маємо десь далеко поза домом, можливо навіть на чужині, зустрітися з Ісусом. Власне  у цій зустрічі – невидимій, яка відбувається десь глибоко у серці кожного паломника, полягає другий важливий момент прощі. Я вірю, що в багатьох така зустріч відбулася, тому й маю право назвати цю мандрівку паломництвом чи прощею.

 

Досвід українсько-польського діалогу.

    Від початку жовтня довелося почути багато гарних слів про українсько-польську співпрацю та про європейський вимір майбутнього Українсько-Польського Університету. На щастя, слова ці в’яжуться з маленькими кроками вперед. Мені здається, що ця мандрівка стала для багатьох колегіантів (нас було близько 25 у групі з 50-ти осіб) живим досвідом українсько-польського діалогу.

     Сама думка про поїздку до Будапешту на зустріч молоді зародилася в середовищі колегіантів. Але завдяки парохові греко-католицької громади в Любліні о. Стефанові Батруху цей задум отримав потужну підтримку і зрештою ідейне оформлення. Тут хочу від імені колегіантів подякувати отцеві за те, що доклав багато зусиль  для того, шоб ця поїздка відбулася, за те, що підтримував нас в часі труднощів і був джерелом надії і радості для кожного з нас.

     Так в Любліні сформувалася інтернаціональна українсько-польська група, яка складалася з поляків, українців з Польщі і українців з України (головним чином це були колегіанти). Своєрідним нашим символом і... прекрасним орієнтиром для тих, хто загубився у “інтернаціональному морі” молодих людей був прапор. Скажу більше – прапор унікальний, єдиний у своєму роді, який привернув увагу багатьох. З одного боку він був синьо-жовтий, а з іншого -  звичайно... біло-червоний. Ті, що бачили прапор з однієї сторони, вітали нас окриками: “Polacy!”, а ті, що з іншої – “Українці!” Яке було їхнє здивування, коли вони бачили інший бік медалі (чи то пак прапора). Шок??!! А ми були по-доброму горді, що є унікальними і відповідали на здивування, що це або провокація, або, що ми є з українсько-польської федерації, столиця якої знаходиться в Гребенному. А ще хтось за прапором зідентифікував нас з румунами (їх прапор синьо-жовто-червоний). Одним словом – було весело.

     Власне у такій групі бачиш, як стираються певні стереотипи, які часом мають ще наші батьки щодо наших народів. Ми, молоді, уже не маємо тих упереджень. Ми можемо, чимчикуючи до станції метро, співати “Шабелину” чи “Їхали козаки”, показуючи подивованим сусідам нашу українську співучасть, а потім, співаючи “Hei, sokoly” чистою польською (може з певним акцентом), ... піднімати національний дух поляків, які очікують метро.

 

Досвід “Цікавої країни”

     Цей досвід дуже повчальний. Але, напевне, ви не знаєте, що то за “Цікава країна”? а може, здогадуєтеся. Напевне здогадуєтеся! Ви не помилилися! Це – Україна! Не в образу ці слова будуть сказані нашій рідній – направду прекрасній – землі. Цікава країна – це окреслення, яке з’явилося в нас в автобусі під впливом певних подій. Ця дефініція окреслює сучасний стан існування нашої країни, її бюрократизм і позірну демократію. Але маємо те, що маємо. Або краще буде сказати: маємо те, що вибрали.

     Кожна держава дбає про своїх кромадян. Наша влада дбає про своїх перевізників... на шкоду власним громадянам. У нас є одна дуже цікава постанова: громадян України має перевозити лише національний перевізник. Тому найбільше проблем виникало на кордонах. Нас не хотіли випускати, а потім... впускати на рідну землю. Як співається в одній народній пісні:”Вже бим була їхала, вже бим була йшла”. За таким принципом ми і добиралися в Україну.

     Фантастичні відчуття довелося пережити на українсько-угорському кордоні. Ніч. Мирно тече Тиса. Риби сплять. Нас митники не хочуть впускати в Україну. Стара прикордонна історія уже втретє повторюється. Автобус польський не може перевозити українських громадян. І тоді було прийнято соломонове рішення: йти додому пішки. Група українців мирно рушає пішки на український бік кордону. Попереду розвівається синьо-жовтий прапор. Ні з чим не порівняти відчуття, коли вступаємо на українську землю. Так і хочеться заспівати рідної української. І тільки поважні дівчата з ЄКПУ – Леся Різник і Оля Клименко – стримують: “Олег не будь вар’ятом. Побудиш усіх риб, а разом з ними і митників, які мирно сплять. Гірше буде.” І я схиляю голову їх мудрій раді. Мовчу і чекаю на автобус з угорського боку. Як сказали б мудрі римляни – Lex dura sed lex. Ура! Ура! Ура! Закон дотримано. Поляки на польському автобусі перетинають кордон. Ми сідаємо в автобус і рушаємо до рідних Карпат, щоб... бути заметеним на перевалі на 5 годин. Фантастика.

    Смішно і боляче. Мавючи такий лосвід, можна сказати собі: “Є те, що є, і я нічого не зроблю”, або : “Так не може далі існувати”, і спробувати щось зробити. Не прийняти новий закон (не багато з нас будуть депутатами, може, і ніхто), а обрати нову владу, яка дбала б про народ. Бо держава є для народу, а не для Перевізників. Але чи здатні ми зараз обрати нову владу, яка б пам’ятала про тих, які її обрали??? Щоб змінилася влада, має змінитись суспільство. І ми покликані це суспільство рабів змінити. Але для цього ми самі маємо вичавити з себе раба і стати вільним. Це важко, але можливо.

 

Досвід краси

Звичайно, кожен з нас їхав до Будапешту і для того, щоб побачити цю перлину Європи. А, направду, подивитися є на що. Це і руїни римської фортеці Аквінікум і готичний собор Матіаша Корвіна – місце коронації угорських королів, це Королівський палац (поч.XVIII ст.) і катедральний собор св. Іштвана – хрестителя Угорщини, це площа Міленіум і Рибацька вежа, побудовані на честь 1000-ліття угорської держави, це і Цитадель, з якої відкривається чудовий вигляд на місто, і, звичайно, будівля Парламенту. Особливо гарнний Будапешт вночі, коли його береги і мости, які з’єднують Буду і Пешт, освітлені тисячами вогнів. Але слів замало, щоб описати красу цього міста. Будапешт треба бачити, щоб... знову захотіти туди повернутися ще раз.

 

Досвід зустрічі різних культур.

Власне такі Європейські зустрічі якраз і покликані зібрати разом представників різних націй і культур. У Будапешт прибули молоді люди з різних країн. Найчисельнішими були поляки (27 тис.), далі – румуни та італійці (по 4 тис.). Українців було 3 тис. осіб.

    Французи  і росіяни, німці та естонці, іспанці і словенці, португальці та угорці, голандці й українці, та інші нації зібралися у Будапешті. Що їх зібрало, а радше, хто їх зібрав? Відповідь на це питання буде не для всіх зрозумілою. Їх зібрав Христос! Не економічні інтереси чи політичні питання, не екологічні проблеми чи музичні уподобання, а сам Господь, який закликав кожного: “Прийдіть до мене всі стомлені і обтяжені, і я облегшу вас”. І молодь відгукнулася на цей заклик.

     Це вкотре мене переконало у тому, що майбутня Європа – це не Європа морального релятивізму з одностатевими шлюбами, евтаназією і абортами, а Європа – глибоко християнська. Я зрозумів, що Європа і, зрештою, кожен із нас, спрагнена Христа і його слів.

 

Досвід зустрічі з Богом

І останній досвід – мабуть найважливіший – досвід молитви. Молитва – щира розмова з Богом – об’єднала всіх. Вона показала, що тисячі людей приїхали до Будапешту не лише для того, щоб оглянути місто. Їх метою була зустріч з тим, хто їх сюди запросив – з Христом. Обідні та вечірні молитви в залах “Hungexpo” об’єднали всіх. Тисячі юнаків і дівчат приходили в ці просторі приміщення, де відбувалися молитви, щоб ще раз досвідчити зустріч з Богом, щоб подякувати Йому за дар життя, за Його присутність у ньому, за Його безмежну любов до нас.

 

Замість епілогу

Ми поверталися додому, до нашого буденного життя, до рідних, друзів, знайомих. Ми поверталися, щоб поділитися цією радістю, миром і надією з іншими. На завершенні я хочу зацитувати слова засновника спільноти в Тезе брата Роже, з його цьогорічного листа до молоді: “Хоч які ми буваємо безсилі, хіба не покликно нас самим своїм життям залучити до таїни надії тих, хто навколо нас? Інші зможуть нашу довіру до Бога, коли ми висловимо її присвятою власного життя”. Спробуймо жити для інших. Тоді переміниться світ, а разом з ним і ми.

 

Ks. dr Stefan Batruch - "W oczekiwaniu boΏonarodzeniowej gwiazdy" (w j. ukr.)
Micha³ £esiσw - "O. Stefanowi Batruchowi przyznano tytu³ naukowy doktora" (w j.ukr.),  Nasze S³owo nr 5 (2322) str. 2.